In 1958 I wrote the following:'Ther

In 1958 I wrote the following:
'There are no hard distinctions between what is real and what is unreal, nor between what is true and what is false. A thing is not necessarily either true or false; it can be both true and false.'
I believe that these assertions still make sense and do still apply to the exploration of reality through art. So as a writer I stand by them but as a citizen I cannot. As a citizen I must ask: What is true? What is false?
Truth in drama is forever elusive. You never quite find it but the search for it is compulsive. The search is clearly what drives the endeavour. The search is your task. More often than not you stumble upon the truth in the dark, colliding with it or just glimpsing an image or a shape which seems to correspond to the truth, often without realising that you have done so. But the real truth is that there never is any such thing as one truth to be found in dramatic art. There are many. These truths challenge each other, recoil from each other, reflect each other, ignore each other, tease each other, are blind to each other. Sometimes you feel you have the truth of a moment in your hand, then it slips through your fingers and is lost.
I have often been asked how my plays come about. I cannot say. Nor can I ever sum up my plays, except to say that this is what happened. That is what they said. That is what they did.
Most of the plays are engendered by a line, a word or an image. The given word is often shortly followed by the image. I shall give two examples of two lines which came right out of the blue into my head, followed by an image, followed by me.
The plays are The Homecoming and Old Times. The first line of The Homecoming is 'What have you done with the scissors?' The first line of Old Times is 'Dark.'
In each case I had no further information.
In the first case someone was obviously looking for a pair of scissors and was demanding their whereabouts of someone else he suspected had probably stolen them. But I somehow knew that the person addressed didn't give a damn about the scissors or about the questioner either, for that matter.
'Dark' I took to be a description of someone's hair, the hair of a woman, and was the answer to a question. In each case I found myself compelled to pursue the matter. This happened visually, a very slow fade, through shadow into light.
I always start a play by calling the characters A, B and C.
In the play that became The Homecoming I saw a man enter a stark room and ask his question of a younger man sitting on an ugly sofa reading a racing paper. I somehow suspected that A was a father and that B was his son, but I had no proof. This was however confirmed a short time later when B (later to become Lenny) says to A (later to become Max), 'Dad, do you mind if I change the subject? I want to ask you something. The dinner we had before, what was the name of it? What do you call it? Why don't you buy a dog? You're a dog cook. Honest. You think you're cooking for a lot of dogs.' So since B calls A 'Dad' it seemed to me reasonable to assume that they were father and son. A was also clearly the cook and his cooking did not seem to be held in high regard. Did this mean that there was no mother? I didn't know. But, as I told myself at the time, our beginnings never know our ends.
'Dark.' A large window. Evening sky. A man, A (later to become Deeley), and a woman, B (later to become Kate), sitting with drinks. 'Fat or thin?' the man asks. Who are they talking about? But I then see, standing at the window, a woman, C (later to become Anna), in another condition of light, her back to them, her hair dark.
It's a strange moment, the moment of creating characters who up to that moment have had no existence. What follows is fitful, uncertain, even hallucinatory, although sometimes it can be an unstoppable avalanche. The author's position is an odd one. In a sense he is not welcomed by the characters. The characters resist him, they are not easy to live with, they are impossible to define. You certainly can't dictate to them. To a certain extent you play a never-ending game with them, cat and mouse, blind man's buff, hide and seek. But finally you find that you have people of flesh and blood on your hands, people with will and an individual sensibility of their own, made out of component parts you are unable to change, manipulate or distort.
So language in art remains a highly ambiguous transaction, a quicksand, a trampoline, a frozen pool which might give way under you, the author, at any time.
But as I have said, the search for the truth can never stop. It cannot be adjourned, it cannot be postponed. It has to be faced, right there, on the spot.
Political theatre presents an entirely different set of problems. Sermonising has to be avoided at all cost. Objectivity is essential. The characters must be allowed to breathe their own air. The author cannot confine and constrict them to satisfy his own taste or disposition or prejudice. He must be prepared to approach them from a variety of angles, from a full and uninhibited range of perspectives, take them by surprise, perhaps, occasionally, but nevertheless give them the freedom to go which way they will. This does not always work. And political satire, of course, adheres to none of these precepts, in fact does precisely the opposite, which is its proper function.
In my play The Birthday Party I think I allow a whole range of options to operate in a dense forest of possibility before finally focussing on an act of subjugation.
Mountain Language pretends to no such range of operation. It remains brutal, short and ugly. But the soldiers in the play do get some fun out of it. One sometimes forgets that torturers become easily bored. They need a bit of a laugh to keep their spirits up. This has been confirmed of course by the events at Abu Ghraib in Baghdad. Mountain Language lasts only 20 minutes, but it could go on for hour after hour, on and on and on, the same pattern repeated over and over again, on and on, hour after hour.
Ashes to Ashes, on the other hand, seems to me to be taking place under water. A drowning woman, her hand reaching up through the waves, dropping down out of sight, reaching for others, but finding nobody there, either above or under the water, finding only shadows, reflections, floating; the woman a lost figure in a drowning landscape, a woman unable to escape the doom that seemed to belong only to others.
But as they died, she must die too.
Political language, as used by politicians, does not venture into any of this territory since the majority of politicians, on the evidence available to us, are interested not in truth but in power and in the maintenance of that power. To maintain that power it is essential that people remain in ignorance, that they live in ignorance of the truth, even the truth of their own lives. What surrounds us therefore is a vast tapestry of lies, upon which we feed.
As every single person here knows, the justification for the invasion of Iraq was that Saddam Hussein possessed a highly dangerous body of weapons of mass destruction, some of which could be fired in 45 minutes, bringing about appalling devastation. We were assured that was true. It was not true. We were told that Iraq had a relationship with Al Quaeda and shared responsibility for the atrocity in New York of September 11th 2001. We were assured that this was true. It was not true. We were told that Iraq threatened the security of the world. We were assured it was true. It was not true.
The truth is something entirely different. The truth is to do with how the United States understands its role in the world and how it chooses to embody it.
But before I come back to the present I would like to look at the recent past, by which I mean United States foreign policy since the end of the Second World War. I believe it is obligatory upon us to subject this period to at least some kind of even limited scrutiny, which is all that time will allow here.
Everyone knows what happened in the Soviet Union and throughout Eastern Europe during the post-war period: the systematic brutality, the widespread atrocities, the ruthless suppression of independent thought. All this has been fully documented and verified.
But my contention here is that the US crimes in the same period have only been superficially recorded, let alone documented, let alone acknowledged, let alone recognised as crimes at all. I believe this must be addressed and that the truth has considerable bearing on where the world stands now. Although constrained, to a certain extent, by the existence of the Soviet Union, the United States' actions throughout the world made it clear that it had concluded it had carte blanche to do what it liked.
Direct invasion of a sovereign state has never in fact been America's favoured method. In the main, it has preferred what it has described as 'low intensity conflict'. Low intensity conflict means that thousands of people die but slower than if you dropped a bomb on them in one fell swoop. It means that you infect the heart of the country, that you establish a malignant growth and watch the gangrene bloom. When the populace has been subdued - or beaten to death - the same thing - and your own friends, the military and the great corporations, sit comfortably in power, you go before the camera and say that democracy has prevailed. This was a commonplace in US foreign policy in the years to which I refer.
The tragedy of Nicaragua was a highly significant case. I choose to offer it here as a potent example of America's view of its role in the world, both then and now.
I was present at a meeting at the US embassy in London in the late 1980s.
The United States Congress was about to decide whether to give more money to the Contras in their campaign against the state of Nicaragua. I was a member of a delegation speaking on behalf of Nicaragua but the most important member of this delegation was a Father John Metca

Результаты (украинский) 1:

У 1958 році я написав наступне:"Немає ніяких жорсткий відмінностей між що є реальним і що є нереальним, а також між що правда і те, що є помилковим. Річ не є обов'язково істина або ХИБНІСТЬ; Це може бути істинними і помилковими.'Я вважаю, що ці твердження ще має сенс і все ще застосовуються до розвідки реальність через мистецтво. Так як письменник я стою на них, але як громадянин я не можу. Як громадянин повинен запитати: що таке справжнє? Що таке неправдиві?В драмі тому назавжди невловимий. Ви ніколи не досить знайти його, але з пошуком компульсивное. Пошук, очевидно, що рухає "Індевор". Пошук чутливий до вашого завдання. Частіше за все ви натрапити на істину в темряві, зіткнення з ним або просто поглянути здалеку зображення або фігури, які відповідають правди, часто не розуміючи, що ви зробили це, здається. Але реальна правда ніколи не те, що будь-яка така річ, як одна істина можна знайти в театрального мистецтва. Є багато. Цих істин кинути виклик один одному, віддачі один від одного, відображати один одного, ігнорувати один одного, дражнять один одного, сліпі один до одного. Іноді, ви відчуваєте, у вас є правда моментом у вашій руці, а потім вона ковзає через ваші пальці і втрачається.Я часто запитують, як мій п'єси статися. Я не можу сказати. І не може я коли-небудь підвести підсумок моєї п'єси, скажу лише, що це те, що сталося. Ось що вони говорили. Це те, що вони зробили.Більшу частину п'єс породжені рядок, слово або зображення. Задане слово часто незабаром слідують зображення. Я повинен дати два приклади двох ліній, які прийшли правильно ясного в голову, а потім зображення, після чого мені.П'єс, повернення на батьківщину і старі часи. Перший рядок The Homecoming є "Те, що ви зробили з ножиці?" Перший рядок старі часи, 'Dark.'В кожному конкретному випадку я не мали ніякої подальшої інформації.У першому випадку хтось очевидно шукає ножиці і вимагала їх місцезнаходження кого він підозрював, ймовірно вкрав їх. Але як-то я знав, що людина звернувся не наплювати про ножиці або на опитування, в цьому відношенні.'Dark' я взяв бути Опис чиєсь волосся, волосся жінки і було відповіддю на питання. В кожному конкретному випадку, я знайшов себе змушений продовжити матерії. Це сталося візуально, дуже повільно fade, через тіні в світлову.Я завжди починайте грати за номером символи A, B і c.У виставі, яка стала The Homecoming я побачив чоловіка введіть Старк номер і запитати його питання молодша людина, що сидить на потворні дивані читанні гоночний паперу. Якось я підозрював, що A був батько і що Б його сина, але я не було ніяких доказів. Це було підтверджено Однак пізніше, коли B (пізніше, щоб стати Ленні) говорить, що до A (пізніше, щоб стати Макс), "батько, ви не заперечуєте, якщо я можу змінити тему? Я хочу вас дещо запитати. До обіду ми раніше, що звали її? Що ви називаєте це? Чому б вам не купити собаку? Ви собака Кука. Чесний. Ви думаєте, що ви приготування їжі для багато собак.' Так що так, як B називає 'Папа' мені здалося, можна припустити, що вони були батько і син. А також була чітко Кука і його приготування здавалося відбудеться у високо цінував. Це означає, що не було ніяких матері? Я не знав. Але, як я сказав собі в той час, наші початки ніколи не знаєте, наші закінчується."Темним". Велике вікно. Вечірнє небо. Людина, A (пізніше, щоб стати ділі) і жінки, B (пізніше, щоб стати Kate), сидячи з напоями. "Жиру або тонких?" запитує чоловік. Хто вони говорили? Але потім я бачу, стоячи біля вікна, жінка, C (пізніше, щоб стати Анна), в іншому стані світла, її назад до них, її волосся темно.Це дивно момент, момент створення символів, не мали до того моменту вже не існує. Нижче наводиться переривчастий, невизначеним, навіть галюцинаторні, хоча іноді це може бути непереборною лавина. Авторський положення є непарній. В певному сенсі він не вітали символи. Символи йому опиратися, вони не просто жити з, вони неможливо визначити. Ви безумовно не може диктувати їх. Певною мірою ви граєте нескінченна гра з ними, кішки-мишки, сліпа людина магістра buff, в хованки. Але нарешті ви вважаю, що у вас є люди з плоті і крові на руках, люди з волі і індивідуальної чутливості своє, зроблені з комплектуючих деталей, ви не в змозі змінити, маніпулювати або спотворити.Тому мова в мистецтві залишається вельми неоднозначне транзакції, в хиткі піски, батут, заморожених басейні, який може дати дорогу під вас, автор, в будь-який час.Але як я вже сказав, ніколи не може зупинити пошук істини. Було відкладено, це не можуть бути відкладені. Її доводиться стикатися, тут же, на місці.Political theatre presents an entirely different set of problems. Sermonising has to be avoided at all cost. Objectivity is essential. The characters must be allowed to breathe their own air. The author cannot confine and constrict them to satisfy his own taste or disposition or prejudice. He must be prepared to approach them from a variety of angles, from a full and uninhibited range of perspectives, take them by surprise, perhaps, occasionally, but nevertheless give them the freedom to go which way they will. This does not always work. And political satire, of course, adheres to none of these precepts, in fact does precisely the opposite, which is its proper function.In my play The Birthday Party I think I allow a whole range of options to operate in a dense forest of possibility before finally focussing on an act of subjugation.Mountain Language pretends to no such range of operation. It remains brutal, short and ugly. But the soldiers in the play do get some fun out of it. One sometimes forgets that torturers become easily bored. They need a bit of a laugh to keep their spirits up. This has been confirmed of course by the events at Abu Ghraib in Baghdad. Mountain Language lasts only 20 minutes, but it could go on for hour after hour, on and on and on, the same pattern repeated over and over again, on and on, hour after hour.Попіл до попелу, з іншого боку, мені здається, щоб бути відбувається під водою. Утоплення жінку, її руку йдуть вгору через хвилі, опускаючи вниз з поля зору, досягнувши для інших, але ніхто не там, знаходячи або над або під водою, знаходження тільки тіні, роздуми, плаваючі; жінка втратив рисунок у утоплення краєвид, жінка не в змозі уникнути doom, які належать лише до інших.Але як вони померли, вона повинні померти теж.Політична мова, як використовувати ПСИОП, не ризикувати в будь-який з цієї території оскільки більшість політиків, по докази, наявні в нас, чи зацікавлені не істини, але у владу і на технічне обслуговування, що влада. Зберегти цю владу, вкрай важливо, що люди залишаються в незнанні, що вони жити в незнанні правди, навіть правду про їх власного життя. Тому що оточує нас є переважна гобелен брехні, на яких ми Годуємо.Як кожна людина тут знає, обгрунтування для вторгнення в Ірак був, що Саддам Хусейн володів вельми dangerous тіла зброї масового знищення, деякі з яких можуть бути звільнені за 45 хвилин, домагаючись Крім жахливою руйнувань. Ми були впевнені, що це було правдою. Це не було правдою. Нам сказали, що Ірак зв'язок з Аль-Каїдою і відповідав за це злочин в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. Ми були впевнені, що це була правда. Це не було правдою. Нам сказали, що Ірак під загрозою безпеці світу. Ми були впевнені, що це було правдою. Це не було правдою.The truth is something entirely different. The truth is to do with how the United States understands its role in the world and how it chooses to embody it.But before I come back to the present I would like to look at the recent past, by which I mean United States foreign policy since the end of the Second World War. I believe it is obligatory upon us to subject this period to at least some kind of even limited scrutiny, which is all that time will allow here.Everyone knows what happened in the Soviet Union and throughout Eastern Europe during the post-war period: the systematic brutality, the widespread atrocities, the ruthless suppression of independent thought. All this has been fully documented and verified.But my contention here is that the US crimes in the same period have only been superficially recorded, let alone documented, let alone acknowledged, let alone recognised as crimes at all. I believe this must be addressed and that the truth has considerable bearing on where the world stands now. Although constrained, to a certain extent, by the existence of the Soviet Union, the United States' actions throughout the world made it clear that it had concluded it had carte blanche to do what it liked.Direct invasion of a sovereign state has never in fact been America's favoured method. In the main, it has preferred what it has described as 'low intensity conflict'. Low intensity conflict means that thousands of people die but slower than if you dropped a bomb on them in one fell swoop. It means that you infect the heart of the country, that you establish a malignant growth and watch the gangrene bloom. When the populace has been subdued - or beaten to death - the same thing - and your own friends, the military and the great corporations, sit comfortably in power, you go before the camera and say that democracy has prevailed. This was a commonplace in US foreign policy in the years to which I refer.The tragedy of Nicaragua was a highly significant case. I choose to offer it here as a potent example of America's view of its role in the world, both then and now.I was present at a meeting at the US embassy in London in the late 1980s.The United States Congress was about to decide whether to give more money to the Contras in their campaign against the state of Nicaragua. I was a member of a delegation speaking on behalf of Nicaragua but the most important member of this delegation was a Father John Metca

Результаты (украинский) 2:

У 1958 році я написав наступне:
"Там немає жорстких відмінностей між тим, що реально, а що нереально, ні між тим, що правдиве, а що хибно. Річ не обов'язково істинним чи хибним; це може бути і істинним і хибним.
Я вважаю, що ці твердження все ще має сенс і не все ще застосовуються до дослідження реальності через мистецтво. Так як письменника я стою них, але як громадянин я не можу. Як громадянин я повинен запитати: що це правда? Що невірно?
Правда в драмі назавжди невловиме. Ви ніколи не знайдете його, але його пошуки компульсивний. Пошук явно, що рухає прагнення. Пошук ваше завдання. Найчастіше ви натрапите на істину в темряві, стикаючись з ним або просто кинувши погляд зображення або форму, яка, здається, відповідають істині, часто не розуміючи, що ви зробили це. Але справжня правда в тому, що ніколи не буває така річ, як одну істину можна знайти в драматургії. Тут багато. Ці істини конкурувати один з одним, віддачі від одного, відображають один одного, ігнорувати один одного, дражнять один одного, сліпі один з одним. Іноді ви відчуваєте, що ви правду мить у руці, то ковзає крізь пальці і втрачається.
Я часто запитують, як мої п'єси статися. Не можу сказати. Не можу я коли-небудь підсумовувати мої п'єси, за винятком того, що це те, що трапилося. Це те, що вони сказали. Це те, що вони зробили.
Більшість п'єс породжуються лінії, слова або зображення. Даний слово часто незабаром після чого зображення. Я наведу два приклади з двох ліній, які прийшли прямо з синього в моїй голові, а потім зображення з подальшим мене.
П'єси Повернення додому і в старі часи. Перша лінія Повернення додому є "Що ви зробили з ножицями? Перша лінія Old Times є «Темний».
У кожному випадку у мене не було ніякої додаткової інформації.
У першому випадку, очевидно, хтось шукає пару ножиць і вимагав їх місцезнаходження когось він, ймовірно, підозрюваних вкраденого була їх. Але я якось знав, що людина звернувся не наплювати ножицями або про запитувача або, якщо на те пішло.
"Темний" Я взяв, щоб бути опис чиєсь волосся, волосся жінки, і була відповідь на питання. У кожному випадку я виявив, що змушений займатися цим питанням. Це сталося візуально, дуже повільно в'яне, через тінь у світлі.
Я завжди починаю гру, називаючи символи A, B і C.
У п'єсі, що стала повернення додому я побачив людину, ввести абсолютну кімнату і запитати його питання про Молода людина, сидячи на дивані потворні, читаючи гоночної папір. Я якось підозрював, що став батьком, і що Б був його син, але у мене не було доказів. Це був, однак, підтвердив, через короткий час, коли В (згодом Ленні) говорить А (пізніше, щоб стати Макс), "Тато, ти не заперечуєш, якщо я змінити тему? Я хочу запитати вас дещо. Обід у нас було раніше, те, що було йому ім'я? Що ви це називаєте? Чому б вам не купити собаку? Ти собака кухар. Чесний. Ви думаєте, що ви готуєте для багатьох собак. Таким чином, з Б називає «тато» мені здалося розумним припустити, що вони були батько і син. А був також чітко кухар і його приготування, схоже, не бути в пошані. Чи означає це, що не було жодна мати? Я не знаю. Але, як я сказав собі в той час, наші починання ніколи не знаєте, наші цілі.
"Темний". Велике вікно. Вечірнє небо. Людина, А (згодом Ділі) і жінка В (пізніше, щоб стати Кейт), сидячи з напоями. "Жир або тонкий? людина запитує. Хто вони говорять? Але я тоді побачити, стоячи біля вікна, жінка, С (згодом Анну), в іншому стані світла, спиною до них, її волосся темно.
Це дивний момент, у момент створення персонажів, які до цього момент не мали існування. Далі слід поривчастий, невизначеним, навіть галюцинаціями, хоча іноді це може бути не зупинити лавини. Авторська позиція є непарною. У певному сенсі він не вітається персонажів. Символи протистояти йому, вони не просто жити, їх неможливо визначити. Ви, звичайно, не може диктувати їм. Певною мірою ви граєте нескінченну гру з ними, кішка і миша, піжмурки, хованки. Але врешті-решт ви виявите, що у вас є люди з плоті та крові на руках, люди з волі та індивідуальної чутливості самостійно, виготовлені із складових частин ви не в змозі змінити, маніпулювати або спотворювати.
Так мову в мистецтві залишається досить неоднозначним транзакції, хиткі піски, батут, заморожені басейн, який може поступитися під вас, автор, в будь-який час.
Але, як я вже сказав, пошуки правди ніколи не може зупинитися. Вона не може бути відкладено, він не може бути відкладено. Він повинен бути перед, прямо там, на місці.
Політична театр представляє абсолютно інший набір проблем. Sermonising слід уникати будь-яку ціну. Об'єктивність є суттєвим. Символи повинні бути дозволено дихати власний повітря. Автор не може обмежитися і звужують їх, щоб задовольнити свій смак або розпорядження чи забобонів. Він повинен бути готовий до них з різних кутів, від повного і безперешкодного різних точок зору, застати їх зненацька, можливо, час від часу, але тим не менш дати їм свободу, щоб піти в який бік вони будуть. Це не завжди працює. І політична сатира, звичайно, дотримується жоден з цих заповідей, у тому, робить прямо протилежне, який є його належне функціонування.
У моїй п'єсі День народження партії я думаю, що я дозволити цілий ряд варіантів, щоб працювати в густому лісі можливості поки, нарешті, з акцентом на акт підпорядкування.
Гірський Мова претендує нанівець такий діапазон роботи. Залишається жорстокою, короткі і потворним. Але солдати в п'єсі зробити отримати задоволення від нього. Один іноді забуває, що мучителі стали легко нудно. Вони повинні трохи сміху, щоб тримати їх парфумів до. Це було підтверджено, звичайно подіями у в'язниці Абу-Грейб в Багдаді. Гірський Мова триває всього 20 хвилин, але це може тривати протягом години після години, і далі і далі, за тією ж схемою повторюється знову і знову, і на, година за годиною.
Прах до праху, з іншого боку, здається, мені проходити під водою. Потопаючий жінка, її рука потягнулася через хвилі, опускаючись з очей геть, досягнувши для інших, але не знаходячи там нікого, або вище, або під водою, знаходячи лише тіні, віддзеркалення, плаваючі; жінка втратили фігурою в тонучого пейзажу, жінки не в змозі уникнути загибелі, що, здавалося, належать тільки до інших.
Але, як вони померли, вона повинна померти теж.
Політична мова, використовуваний політиками, не ризикувати в будь-якому з цього Територія, оскільки більшість політиків, на наявній інформації до нас, цікавить не істина, а в силі і в підтримці цієї влади. Для підтримки цієї влади дуже важливо, щоб люди залишаються в невіданні, що вони живуть в невіданні істини, навіть правда про їхнє власне життя. Що оточує нас, отже, є переважна гобелен брехні, на якій ми годуємо.
Як кожна людина тут знає, обгрунтування вторгнення до Іраку, що Саддам Хусейн мав украй небезпечний організм зброї масового знищення, деякі з яких можуть бути вистрілив у 45 хвилин, в результаті чого близько страхітливої ​​розрухи. Ми були впевнені, що це правда. Це не було правдою. Нам сказали, що Ірак мав стосунки з Аль Каїдою і розділяє відповідальність за злодіяння в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року ми були впевнені, що це правда. Це не було правдою. Нам сказали, що Ірак загрожував безпеці у світі. Ми були впевнені, що це правда. Це не так.
Насправді це щось зовсім інше. Правда, щоб зробити з тим, як Сполучені Штати розуміють свою роль у світі і, як він вибирає, щоб втілити його.
Але перш, ніж я повернуся в сьогодення, я хотів би подивитися на недавнє минуле, я маю на увазі США зовнішню політику з кінця Другої світової війни. Я вважаю, що це обов'язкова для нас піддати цей період, принаймні, якийсь навіть обмеженого контролю, який весь цей час дозволить тут.
Кожен знає, що відбувалося в Радянському Союзі і в усій Східній Європі в післявоєнний період: Систематичне жорстокість, повсюдні злидні, безжалісне придушення незалежної думки. Все це повною мірою документально та перевірені.
Але я стверджую, що тут злочини США в той же період були тільки поверхнево записані, не кажучи вже документально, не кажучи вже визнав, не кажучи вже визнані злочином взагалі. Я вважаю, що це повинні бути вирішені і що істина має суттєвий вплив на світ, де стоїть зараз. Незважаючи на те, обмежені, певною мірою, завдяки існуванню Радянського Союзу, дії Сполучених Штатів по всьому світу стало ясно, що він прийшов до висновку, що було карт-бланш, щоб зробити те, що він любив.
Пряма вторгнення в суверенну державу ніколи в Те, було улюбленим методом Америки. В основному, це побажав, що він описав як "низької інтенсивності конфлікту". Низька інтенсивність конфлікту означає, що тисячі людей вмирають, але повільніше, ніж якщо ви скинули бомбу на них одним махом. Це означає, що ви заразити серце країни, що ви встановити злоякісний ріст і дивитися гангрена цвітіння. Коли народ був підкорив - або побиті до смерті - те ж саме - і ваші власні друзі, військових і великими корпораціями, сидіти зручно у владі, ви йдете перед камерою і говорити, що демократія перемогла. Це було звичайним явищем у зовнішній політиці США в найближчі роки на який я посилаюся.
Трагедія Нікарагуа був досить значним випадок. Я вибираю, щоб запропонувати його тут в якості потужного прикладу зору Америки своєї ролі в світі, і тоді, і зараз.
Я був присутній на зустрічі в посольстві США в Лондоні наприкінці 1980-х років.
Конгрес Сполучених Штатів збирався вирішити чи давати більше грошей, щоб контрас в їх кампанії проти держави Нікарагуа. Я був членом делегації, який виступив від імені Нікарагуа, але найважливішим членом цієї делегації був Іоанн Metca